Ці два концерти в Монреалі ознаменували історичний момент для Queen. Після величезного успіху в 1970-х роках, гурт увійшов у 80-ті ще з більшою силою, ніж будь-коли, з надзвичайно успішним альбомом The Game, з якого вийшли два їхні найуспішніші сингли в історії США — Another One Bites The Dust та Crazy Little Thing Called Love. Платівки посіли перші місця в Billboard, а потім вийшов сингл Under Pressure, який посів перше місце в британському чарті. Про те, як усе відбувалось на монреальських концертах та про створення телеверсії концерту читайте на montreal-trend.com.
Їхати, чи не їхати
Приїзд Queen до Монреаля відбувся після майже двох років гастролей, включаючи їхні перші тури Південною та Центральною Америкою, під час яких гурт дав два концерти на стадіоні «Морумбі» в Сан-Паулу перед понад 150 тис. відданих шанувальників. Як наслідок, коли Queen прибув до Канади в листопаді 1981 року, він був у приголомшливій формі, хоча й у не найкращому настрої.
Музикантів можна було зрозуміти. Адже їхній тур на підтримку попереднього рок-альбому The Game мав завершитися місяцем раніше в Мексиці. Однак вони прибули в Монреаль, завантаживши 17 величезних вантажівок із напівпричепом і привезли свою команду з 51 особи на північ, щоб зіграти пару концертів у Montreal Forum місткістю 18 тис. місць. Ну, таке.
Менеджер гурту, славетний Джим Біч, лише в останній момент уклав угоду, за якою Queen мали б ще зіграти в Монреалі. А людиною, яка переконала грізного Біча погодитися на це шоу, був Сол Свіммер, американський продюсер, документаліст і кмітливий оператор, який зняв фільм Джорджа Гаррісона «Концерт для Бангладеш». Чим він заінтригував Джима Біча, адже важко повірити, що той не знав про настрої, які на той час панували в команді музикантів.
Пропозиція Свіммера полягала в тому, щоб зняти шоу Queen у форматі Double Anamorphic 35mm. Мова про абсолютно нову технологію, яка дозволяла проєктувати відзнятий матеріал на величезний екран заввишки в п’ять поверхів. Подібний формат IMAX був розроблений наприкінці 60-х, але його використання здебільшого обмежувалося кількома музеями та науковими виставками.
Свіммер же помітив величезний комерційний потенціал у цьому величезному форматі. Ба більше, у нього виникла ідея проєктувати захід на величезні мобільні екрани, які можна було б перевозити з місця на місце. І Queen, за його задумом, мав стати тим гуртом, який втілив би це в життя.
Фільмування концертного альбому
Але повернемось до виступів. Концерти, що відбулися 24 та 25 листопада 1981 року, були, справді, новаторськими. Вони були спеціально організовані для знімання повнометражного концертного фільму, який, окрім усього, мав задокументувати живий виступ колективу. Режисером виступив, ясна річ, сам Сол Свіммер, який планував зняти виступ, використовуючи найсучаснішу подвійну анаморфну 35-міліметрову плівку.
Виходячи із ситуації, що склалася з незапланованим виступом, залаштункові напружені стосунки між учасниками гурту Queen та Свіммером могли б спричинити певні проблеми, але замість цього вони допомогли гурту піднятися на нові творчі висоти.
Саме так з’явився випущений у 2007 році концертний альбом Queen Rock Montreal. Він дещо відрізнявся за настроєм від випущеної Bohemian Rhapsody, яка побачила світ на пів десятиліття раніше. У концертній версії була продемонстрована неперевершена музичність, неймовірна вокальна сила та нестримна жива енергія.
Адже музиканти були повністю вільними на сцені в 1981 році. Від вступного вигуку Фредді Мерк’юрі «Hello Montreal… давно не бачилися. Хочеш збожеволіти?» до захопливого кульмінаційного двокомпонентного треку We Will Rock You та We Are The Champions, енергетичний запал від глядачів не вщухав, хіба, що на кілька хвилин, коли виконувалася фірмова балада Love Of My Life.
Потужні вокальні акробатичні трюки Мерк’юрі, сліпуча піротехніка Мея на шестиструнній гітарі, потужний бас Дікона, неперевершений ритмічний виступ Тейлора, не кажучи вже про унікальне поєднання всіх чотирьох голосів — усе це було неперевершено. Queen Rock Montreal продемонстрував повну згуртованість та індивідуальні сильні сторони всіх чотирьох музикантів, які, заслужено були на вершині своєї слави.
Складності напередодні концерту
Однак, дійти до цього моменту виявилося не просто. Знімальна група, яку найняв Свіммер, ніколи раніше не знімала живих виступів. Оператори й гадки не мали, наскільки вони можуть заважати, наскільки вони можуть дезорієнтувати музикантів на сцені. Спочатку камери почали розставляти по всій сцені, що аж ніяк не подобалося музикантам, які із самого початку скептично ставилися до всієї цієї витівки. Тож виникла велика суперечка щодо камер на сцені, яку так і не було вирішено.
Напруженість ще більше зросла, коли гурту повідомили, що їм потрібно одягнути однаковий одяг на обидва концерти, щоб творці фільму могли зробити перерву між ними, що не сподобалося Фредді Мерк’юрі. І це, м’яко кажучи, тому, що насправді Фредді просто шаленів від такої пропозиції.
Він був певен того, що ніхто не має права обмежувати його в сценічному гардеробі, відтак хотів вдягати те, що йому подобалося. У підсумку розпочалася велика сварка. Навіть, коли прийшов Джиммі Біч і спробував усе пояснити та всіх помирити, але дарма. Після цієї спроби Джиму заборонили заходити за лаштунки.
У підсумку, виходячи на сцену гурт усе ще був не в собі від злості. Це дуже добре можна прослідкувати по грі музикантів. Деякі музичні фрагменти були виконані досить ритмічно, було багато, справді, різкої, сердитої гри. Крім того, усе прочитувалося з виконання Фредді Мерк’юрі.
Хай там як, та шоу, яке зняв Свіммер, зафіксувало гурт під час їхнього другого виступу. Атласні кльоші та блузки від Зандри Родс, які вдягали музиканти на початку своєї кар’єри, поступилися місцем сучасному одягу — футболкам без рукавів, шикарним шарфам. А у випадку з Мерк’юрі, вусам, та деяким неоднозначно обтяжливим білим шортам. Чулись у виступі й певні музичні, радже стильові, відмінності, у порівнянні з тим, що було понад пів десятиліття тому.
У підсумку самі шоу мали приголомшливий успіх, попри початкові застереження гурту, а новаторська технологія, яка використовувалася для знімання виступу, дозволила проєктувати все це на величезні екрани, які й мав на увазі Свіммер. Але була одна проблема — MobileVision був дещо надміру «мобільним». Адже занадто великий екран просто неба поводився, як вітрило, і кілька разів його мало не перекинуло.
Вийшло, те що вийшло
Відтак грандіозна ідея Сола Свіммера використати концертний фільм для запуску MobileVision так і не здійснилася. Натомість його було випущено на VHS та Betamax у 1982 році під назвою We Will Rock You, на честь пісні, яка відкриває шоу та повторюється, як передостанній вихід на біс.
Також слід зауважити, що самі музиканти гурту Queen залишилися незадоволені кінцевим продуктом. Хоча оригінальні кадри були чудовими й грандіозними, їхня якість втрачалася під час перенесення їх на відеокасети.
А частий перегляд фільму дозволяв виявити деякі неточності та помилки в синхронізації голосу виконавців, музикою та візуальними ефектами. Та оскільки всі права на відео версію концерту належали продюсерській компанії Свіммера, гурт мало що міг із цим вдіяти.
Джерела:
