Поняття вільного часу набуло нового значення в ХІХ столітті. Так звані «старі гроші», тобто багатство, на яке колись мали монополію дуже впливові люди, дозволяли їм безпроблемно насолоджувалися дозвіллям. Але мешканці міст, селищ і ферм мали дуже мало вільного часу, тому що, щоб виживати їм завжди доводилося працювати.
Аж ось з’явився середній клас, саме ці люди спочатку відчули збільшення вільного часу, оскільки опинився в положенні, коли могли наймати інших для виконання багатьох завдань, що звільняло їх від перманентної роботи за виживання. Але тут на порядку денному постало інше питання — як зробити так, щоб дозвілля було веселим, радіснім і цікавим. Про те, як вирішували цю дилему монреальці в ХІХ столітті читайте на montreal-trend.com.
Час на дозвілля
Середній клас Північної Америки був, у певному сенсі, продовженням нових цінностей середнього класу, що спірально поширювалися з Європи з кінця XVIII століття. Можна, наприклад, помітити поширення оперних театрів вздовж Атлантичного узбережжя в ці роки, як показник того, як висока культура чи високий стиль виходили з палаців та маєтків у громадські установи.
Звичайно, що зазвичай такі заклади функціонували з метою отримання прибутку. Проте, як театри, так і музичні зали стали ще одним прикладом вираження буржуазних цінностей. Адже ці місця надавали людям можливість продемонструвати свою заможність та наявність вільного часу. Крім того, такі заклади культури були способом просування громадянських та культурних цінностей.
Два Великих театри Галіфакса вперше з’явилися в 1780-х роках і були відомі своїми постановками фарсів Вест-Енду з Лондона, лише через 50 років вони зосередилися на серйозніших сюжетах. У 1825 році монреальські бакалійник та купець переконали Джона Молсона-молодшого приєднатися до них у будівництві першого театру в місті. Це був Королівський театр, де надавали перевагу шекспірівським драмам.
До слова, приблизно за тим самим принципом почали з’являтися громадські музеї. Монреальський музей образотворчих мистецтв, найстаріший і один із найважливіших мистецьких закладів Канади, завжди керувався прагненням залучати людей з усіх верств суспільства. Спочатку в 1847 році було засновано Монреальське товариство художників, пізніше в 1860 році — Художню асоціацію Монреаля.
Саме ця асоціація створила нову корпорацію під своєю нинішньою назвою. У 1972 році вона стала напівдержавною установою, що значною мірою фінансується коштом грантів від різних рівнів уряду.
Нині музей відвідують не лише місцеві мешканці, але й чисельні гості мегаполіса, для того, щоб відпочити, споглядаючи, до прикладу, колекцію раннього та сучасного міжнародного мистецтва, яку представлено в п’ятому павільйоні. Слід зауважити, що протягом останніх 150 років музей зібрав одну з найкращих енциклопедичних колекцій Північної Америки, що налічує понад 33 тис. предметів, від античності до сьогодення.
Більшість із цих експонатів є престижними пожертвами від знатних родин Монреаля. Колекція включає декоративно-прикладне мистецтво, канадське мистецтво та мистецтво інуїтів. Так само тут представлене міжнародне мистецтво, гравюри та малюнки, картини старих майстрів, сучасне мистецтво, а також важливі колекції стародавнього текстилю, англійської порцеляни, а також найбільша у світі колекція японських шкатулок для пахощів.
День на перегонах
Але повернемось до відпочинку монреальців у ХІХ столітті. А саме подивимось, як вважали за краще проводити дозвілля представники робітничого та пролетарського класу. Одразу слід зауважити, що їхні смаки суттєво відрізнялися від середнього та вищого класів, які воліли відвідувати класичні театри та салонні музичні вистави.
Бідніші люди тяжіли до цирків, змагань, де демонстрували силові рекорди та різноманітні перегони між людьми, тваринами тощо. Азартні ігри були поширені та набували популярності протягом століття як вид певної майстерності, так і, як спосіб миттєво покращити своє фінансове становище.
Зокрема, сільські мешканці споглядали змагання між своєю худобою та іншими домашніми тваринами. У сільській місцевості та навіть у деяких міських салунах, що вважалися нижчими за класом, відбувалися кінні перегони, півнячі та собачі бої, або, навіть, цькування ведмедів. Однією з причин, чому такі розваги були популярні в робітників була вартість квитків. До прикладу, квитки в театр були досить дорогі для пролетаріату.
Великий німий
Але потім з’явився «великий німий». Монреаль був одним із перших міст, де з’явився ранній канадський кінематограф. У 1896 році в будівлі Робіллард відбувся перший публічний кінопоказ у Північній Америці, а в 1906 році було відкрито перший у Канаді спеціалізований кінотеатр «Уіметоскоп», який заснував Лео-Ернест Уіме.
Він був ключовою фігурою, почавши свій бізнес гастролюючи із фільмами, а потім, створивши першу кінобіржу в місті, та проклав шлях для постійних кінотеатрів, таких, як розкішний кінотеатр на 1200 місць, який замінив оригінальний «Уіметоскоп» у 1907 році.
Ясна річ, що кінематограф, нехай і німий, не міг не стати основним видом дозвілля для монреальців у кінці ХІХ та на початку XX століття. Хоча мешканці монреальського району Centre-Sud і гадки не мали, що будуть одними з перших глядачів нового для тих часів мистецтва під назвою кіно. Однак саме в цьому промисловому районі, де проживали переважно робітничі родини, було відкрито перший кінотеатр у Північній Америці.
Спочатку він був розташований за адресою 624 Sainte-Catherine St. East. Крім того, «Уіметоскоп» вигідно виділявся з-поміж квартир, магазинів, таверн, фабрик і театрів, що складали міський ландшафт головної магістралі Монреаля. Кінотеатр відкрився на початку XX століття в залі Пуаре. Через рік стару будівлю знесли та замінили розкішним театром на 1200 місць, який якнайкраще підходив для демонстрації кінофільмів та водевільних вистав.
Глядачі могли придбати квиток на балкон, у партер або зайняти місце в ложі, залежно від своїх фінансових можливостей. Новий кінотеатр, на радість його власника Лео-Ернеста Уіме був надзвичайно популярним серед монреальців, фільми йшли при повних залах щовечора.
Лео-Ернест Уіме
Лео-Ернест Уіме, народився в Сен-Мартені в Лавалі, містечку неподалік від Монреаля. Він розпочав свою кінокар’єру в 1903 році. Чоловік заробляв на життя працюючи мандрівним кіномеханіком. Лео-Ернест показував свої шоу де прийдеться, і де дозволялося: у парках, універмагах та церковних залах, одним словом, по всьому мегаполісу.
Хоча Уіме був у першу чергу кінематографістом, при чому на всі руки, так само працював підприємцем, інженером, режисером, продюсером та дистриб’ютором, у народній пам’яті монреальців він залишився відомим передусім завдяки своєму однойменному кінотеатру, яким володів до 1922 року. Відтак монреальці відвідували заклад Лео-Ернеста Уіме понад 15 років.
Пізніше кінотеатр багато разів переходив із рук у руки протягом років, перш ніж його остаточно закрили в 1993 році. Нині на стінах колишнього кінотеатру висить пам’ятна дошка «Сінематека» — це все, що залишилося від місця розташування колишнього «Уіметоскопа». Ця потьмяніла вивіска нагадує про те, як монреальці любили проводити своє дозвілля.
Джерела:
