Історія джазу в Монреалі, отримала свій розвиток, завдячуючи події, яка сталася дещо раніше в сусідніх Сполучених Штатах Америки. Мова про горезвісний «сухий закон». Завдячуючи цій забороні 1920–1930-і роки стали золотим віком джазу в Монреалі. Мегаполіс перетворився на головний джазовий центр на континенті, він почав приваблювати музикантів та ентузіастів до своїх нічних клубів.
Місцеві джаз-клуби, особливо в районі Little Burgundy, стали культовими центрами нічного життя та місцями культурного обміну. Відтоді Монреаль залишився яскравим джазовим містом, у якому наявні популярні майданчики та знаний Монреальський міжнародний джазовий фестиваль. Більш детально про розвиток джазу в мегаполісі читайте на montreal-trend.com.
Золота ера джазу
Протягом майже півстоліття, починаючи з 1920 до 1970 років, Монреаль був безперечним центром джазу в Північній Америці. Легендарне нічне життя в мегаполісі та велика кількість виступів, які воно пропонувало, приваблювали музикантів з усього континенту. В 1920 роках у місті з’явилися істинно легендарні місця, музичне життя в яких розпочиналося після настання темряви, де жили та грали Майрон Саттон, Джонні Холмс, Оскар Петерсон, Луїс Меткалф, Стіп Вейд, Морі Кей та Рене Томас.
Саме тоді був зроблений основоположний внесок в історію джазу. Афроамериканці, які оселилися в Монреалі на початку XX століття, зробили його культовим. Також розквіту зазнала й північноамериканська популярна культура. Ба більше, окрім індивідуальних досягнень музикантів, на розвиток джазової культури глибоко впливали політичні, соціальні та економічні чинники.
До прикладу, расова сегрегація в Сполучених Штатах, на противагу економічний розвиток, особливо залізничної галузі, у Монреалі. Неабиякий влив мала Велика депресія 1930-х років та наступна за нею Друга світова війна, після якої сталося, так зване «очищення» Монреаля із подальшим відродженням «громадянської моралі» у 1950-х роках, і, нарешті, становлення незалежності Квебеку.
У період бурхливих двадцятих років весь Монреаль став однією з найгарячіших джазових сцен на планеті, яка дуже підживлювалася сухим законом у Сполучених Штатах Америки, який тривав упродовж тринадцяти років, з 1920 до 1933.
На той час Монреаль був одним із небагатьох місць у Північній Америці, де можна було легально придбати алкогольні напої. Невипадково неофіційним гімном мегаполіса була суперпопулярна композиція 1928 року «Hello Montréal!». Вона відображала весь спектр настроїв спраглих до розваг і алкоголю туристів — «Прощавай, Бродвей, привіт, Монреаль! Я вже в дорозі, я вже в дорозі. І я буду веселитися день і ніч!»
Серед туристів був, хто завгодно, від азартних гравців та рекетирів до найкращих артистів світу. Насамперед той Монреаль любили американські джазовоі музиканти. Вони юрбами їхали до мегаполіса, особливо масово це відбувалося між двома світовими війнами. Недаремно район Little Burgundy в Монреалі отримав тоді назву «Гарлем Півночі».
«Місто гріхів»
За такого ажіотажу Монреаль не встиг огледітись, як став неофіційною столицею нічних клубів у Канаді, і його легендарне прізвисько «міста гріхів» говорило само за себе. Уся ця епопея, до слова кажучи, тривала аж до 1950-х років.
У цьому контексті, слід нагадати, що джаз, як музичний стиль, зародився в Новому Орлеані на початку XX століття, він завжди вважався суто американською музикою. Але завдяки певним економічним і соціальним негараздам у сусідній країні, мігрував на північ до Монреаля, рідного міста світової джазової ікони Оскара Петерсона, Мейнарда Фергюсона та Олівера Джонса.
Усе це привело до того, що в Монреалі повідкривалася незлічена кількість джазових нічних клубів. Серед них такий знаний заклад, як Rockhead’s Paradise. Це був триповерховий шоу бар, який розташувався на розі вулиць де ла Монтань та Сен-Антуан. Заснував його Руфус Рокхед у 1928 році. Щоб зрозуміти, що це був за клуб, слід знати, що саме в Rockhead’s Paradise приходив після своїх виступів у Монреальському форумі або клубах у центрі міста Луї Армстронг, і саме в цьому закладі відбувся монреальський дебют Елли Фіцджеральд в 1943 році.
Одразу за рогом від Rockhead’s Paradise, на цій же вулиці де ла Монтань, відкрився ще один відомий клуб для афроамериканців. Він мав назву Café St-Michel, і тут грав славнозвісний International Band під керівництвом Луїса Меткалфа. Меткалф, як відомо, був трубачем у Duke Ellington та Jelly Roll Morton, перш ніж продемонструвати «бібоп» у Монреалі. Піаніст Олівер Джонс, колишній протеже Оскара Петерсона, який до слова був його кумиром, уперше так само виступив у Café St-Michel у 1944 році. Йому тоді було всього лише 10 років.
Це був дійсно золотий вік джазу в Монреалі — з 1920-х до 1950-х років, коли до «міста гріхів» приїжджали всі, від Діззі Гіллеспі до Дюка Еллінгтона. Навіть безсмертний Френк Сінатра міг собі дозволити бути хедлайнером у Chez Paree, що розташований на вулиці Стенлі під час візиту в 1953 році.
Sic transit gloria mundi
Та нічого не буває вічно. Популярність джазу почала падати в 1960-х роках. Тоді на вершину стрімко почав підійматись новий музичний стиль — рок-н-рол. Але джазовий Монреаль не захотів здаватись на милість переможця. Джаз відродився в мегаполісі в 1975 році, після того, як легендарний імпресаріо Руе-Дуду Буасель заснував тут новий джаз-клуб Rising Sun Celebrity. Заклад відкрився на вулиці Сен-Катрін, навпроти нинішнього офісу Міжнародного фестивалю джазу в Монреалі, показово, що все це відбулося у Кварталі видовищ.
Відкриття такого закладу потребувало чималих грошей, тоді на допомогу Буаселю приходили відомі музиканти, серед яких були Тадж-Махал, Бадді Гай, Арт Блейкі, Джон Лі Хукер та Діззі Гіллеспі. Вони приїздили до Монреаля щоразу, коли виникала потреба у фінансах і допомагали Руе-Дуду Буаселю.
Буасель також став ініціатором нового фестивалю Rising Sun Festijazz, який уперше відбувся в 1978 році на площі Мистецтв. Тут були представлені всі, від Сари Воган до Декстера Гордона. На жаль, цей фестиваль джазової музики виявився недовговічним. Та вже через два роки в 1980 році був заснований Міжнародний фестиваль джазу в Монреалі.
Міжнародний фестиваль джазу
Поява Міжнародного фестивалю в Монреалі в 1980 році ознаменувала нову еру монреальського джазу. З того часу відродилася традиція відкривати джаз-клуби, які особливо людні під час заходу. Він був заснований Аленом Сімаром у співпраці з Андре Менаром, Деніз Макканн та Аленом де Гробуа. Міжнародний фестиваль джазу вважається найбільшим музичним фестивалем Канади.
Щороку десятиденний захід збирає найпопулярніших джазових виконавців, представляючи близько 3000 музикантів із 30 країн світу, які дають близько 500 концертів, як у приміщенні, так і на відкритому повітрі на 20 сценах. Як повідомила Книга рекордів Гіннеса, цей фестиваль джазу є найбільшим у світі.
Тож, як бачимо, Монреаль залишається осередком джазу. У місті проходить найбільший у світі джазовий фестиваль, сім днів на тиждень у джазових клубах міста лунає жива музика. Дарма, що розквіт Монреаля, як міста гріхів уже позаду, його мешканці все ще люблять веселитися вночі, у той час, як у більшості інших міст усе зачинено й мешканці лягають спати.
Джерела:
