Період між 1890–1910 роками часто вважають «золотим віком» квебекського театру. Причому, не як період, багатий на драматургію, як таку (від цих років збереглося лише кілька десятків текстів, загалом доволі незграбних), а радше як період, коли було створено чимало структур, театрів, труп, драматичних гуртків. Період, коли грали велику кількість п’єс, особливо французькою та англійською мовами, коли на монреальських сценах з’явилися перші місцеві актори, до слова часто недавні іммігранти. Серед них були Леон Петіжан, майбутній співавтор мелодрами «Аврора, дитина-мучениця», Ежен Лассаль, який заснував свою консерваторію в 1907 році, та Антуан Ґодо, режисер, який працював у Монреалі аж до Другої світової війни. Більш детально про період, який вважається «золотим віком» театрального життя Монреалю читайте на montreal-trend.com.
Франкомовна частина гастрольної мережі
Такий факт, коли розпочався сезон 1880–1881 років, Монреаль мав переважно франкомовне населення. Проте він уже мав космополітичне відчуття великого північноамериканського міста, з його етнічними кварталами, заповідними зонами, торговими вулицями та фінансовим центром. Тут жили заможні англомовні бізнесмени та фінансисти, які інвестували в південні та північні схили гори Роял.
Отже, бувши переважно франкомовним містом, мегаполіс з усім тим, став частиною великої північноамериканської гастрольної мережі, центром якої був Нью-Йорк, а точніше, Бродвей. Через свою демографічну важливість Монреаль мав статус однотижневого показового стенда, що стосувалося гастролей. Тобто трупи залишалися в місті на тиждень, демонструючи свої шоу шість днів поспіль, іноді два рази на день. Цей статус дозволяв місту приймати найбільші бродвейські постановки. Великі театри Монреаля мали все обладнання та приміщення, необхідні для таких вистав. Так, глядачі мали змогу спостерігати перегони, обвали та вибухи, корабельні аварії та бійки. Вони, навіть бачили, як на сцені «проїжджають» потяги та «пролітають» літаки.
Такий поважний статус «тижневика» мав і інші переваги. Монреаль регулярно приймав найкращих артистів європейської сцени, які гастролювали в Північній Америці. Цими митцями були зірки оперної сцени ― Аделіна Патті. Приїздили також шекспірівські трагіки з Лондона ― Еллен Террі, Генрі Ірвінг, або паризькі зірки, зокрема, Коклен, Режан, Муне-Сюллі та легендарна Сара Бернгард.
Саме в той час два головні театральні центри користуються неабиякою прихильністю монреальців. Мова про Королівський театр і Музичну академію. Обидва заклади останніми роками переживали досить складний період. Але наприкінці ХІХ століття вони втрапили під керівництво Джона Спаррова, канадця британського походження, який став керуючим директором у 1880 році. Саме ця людина домінувала на театральній сцені та поза нею наприкінці ХІХ століття. На жаль, Джон Спарров не залишив жодних спогадів та свідчень про свою бурхливу діяльність.
Театр, як бізнес
Спарров був проникливим бізнесменом, який розглядав театр, як комерційне підприємство. Він інвестор, його амбіції — це створення театральної імперії, перлиною в короні якої був би Королівський театр Монреаля. З цією метою він збільшував кількість злиттів, угод, продажів, обмінів та купівлі театрів до 1900 року. Але основна мета всіх цих дій була незмінна — посилення переговорної спроможності та сили Монреаля та канадських агентів у Нью-Йорку. Він хотів мати такі схеми, у яких Монреаль був би центром. Причин для такого прагнення було декілька. Перша, і найсерйозніша пов’язана з природою монреальського ринку.
З населенням 140 000 осіб, Монреаль міг і повинен був мати принаймні одну постійну професійну трупу. Але цього не сталося. Це дивно, і причини цього крилися в мовній та культурній подвійності мегаполіса. Понад 60 % його мешканців франкомовні. Тож у Монреалі проживало лише 60 000 англомовних мешканців. Але ця група, яка за десять років зросла майже вдвічі не виявляла особливого інтересу до драматичної діяльності. Крім того, англомовних монреальців можна було розділити на дві великі групи — англо-канадців та ірландо-канадців. Останні були католиками, вони були економічно не так успішні, але ревно оберігали власну культурну ідентичність.
Проте, як стверджують деякі дослідники монреальського театру тих часів, наприклад, Жан-Марк Ларру, з погляду театрів, труп, вистав, п’єс, що ставилися і жанру, до якого вони належали, вимальовувалась досить позитивна картина. Наприкінці 1890-х років з’явилися «Сімейні вечори», які проходили в Національному монументі, Театрі варіацій і, нарешті, в 1900 році вони «добралися» до Національного театру, який під керівництвом Жюльєна Дауста й Поля Казеньєва здійснив один із небагатьох експериментів тих часів — спробував створити національну драматургію, дарма, якщо, навіть, більшість написаних текстів залишилася неопублікованою. Крім того, у таких дослідженнях мова йде про відродження пам’яті багатьох акторів, письменників та їхніх текстів того періоду, представляючи їх у їхній ролі, їхньому значенні та їхньому впливі.
Багате театральне минуле
Адже не для кого не секрет, що попри все, Монреаль мав багате театральне та кінематографічне минуле. Понад століття його мешканці із задоволенням відвідували численні міські театри й кінотеатри, парки «розваг» та інші «розважальні місця». Монреальська публіка мала досить еклектичні смаки. Місцевий глядач дуже допитливий, охочий до нового, чутливий до сміливості.
Таке ставлення призводить до створення, особливо динамічної та мінливої індустрії розваг. Історія «місць розваг» є чудовою ілюстрацією цього. Поряд із великими театрами кінця ХІХ і початку XX століть існувало безліч маленьких сцен, часто ефемерних, де добродушна публіка збиралася, щоб сміятися, плакати, співати разом з артистами, яких вона не просто любила, а обожнювала.
Таким чином, інтеграція Монреаля в театральний ринок Північної Америки дозволяла місцевій аудиторії стежити за останніми розробками західного театру та відчути їх на собі. Монреаль ставав модним містом. Але ця інтеграція створила серйозні проблеми. Часто відвідуючи американські вистави у великих кількостях, франкомовні жителі Монреалю брали участь у власній мовній асиміляції.
Власна мовна асиміляція
Наприкінці ХІХ століття ця ситуація стала достатньо тривожною для того, щоб активні сили франкомовної спільноти зробили все можливе, щоб сприяти появі професійної франкомовної театральної діяльності в Монреалі. За кілька років у франкомовній частині міста з’явилися десятки франкомовних сцен, які організували європейські та франко-канадські митці. Двома найвідомішими з них стали Національний монумент і Національний театр.
Відтак життєвість театру та кіно Монреаля демонструє, як різноманітність, так і кількість закладів, які з’явились у мегаполісі. Звичайно, це не рідкість, коли майданчик або сцена змінюють свою назву, але факт залишається фактом — загалом на початок XX століття можна оцінити кількість майданчиків, де почала роботу професійна трупа чи було поставлено виставу, у більш ніж 150. Одне незаперечно. Те, що збереглося від театральної та кінематографічної діяльності періоду кінця ХІХ початку XX століття, навряд чи відображає дивовижну життєву силу епохи, яка зробила Монреаль таким унікальним мегаполісом.
Джерела:
